„Kamyk Puzyny” wręczony w kwietniu 2018 legnickiemu Teatrowi Modrzejewskiej przez redakcję miesięcznika Dialog oraz nagroda im. Zygmunta Hübnera  „Człowiek Teatru” 2018 przyznana dyrektorowi tej sceny Jackowi Głombowi stały się okazją to panoramicznej prezentacji legnickiej sceny, jej twórców, dorobku i specyfiki. Obszerny tekst Switłany Ołeszko w języku ukraińskim zamieścił serwis Culture.pl.

Нагороду «Kamyk Puzyny» у 2018 році отримав театр імені Гелени Моджеєвської в Ліґниці під керівництвом Яцека Ґломба. Ця нагорода імені Константія Пузини від театрального місячника «Dialog» вручається з 2015 року. У попередні роки лауреатами цієї премії були: театр «Komuna Warszawa», режисерка і театральний педагог Юстина Собчик, актори, акторки та публіка Польського Театру у Вроцлаві. Нагорода вручається 13 квітня, у день народження її патрона.

Константій Пузина (1929-1989) був театральним критиком, есеїстом, редактором і поетом. Він став одним із засновників журналу «Dialog» та його головним редактором (з 1971 року). Його девізом було: «Якої холери взагалі писати про театр, як не для того, щоб писати про життя?». Нагорода надається за поєднання творчих успіхів з активною громадянською позицією.

На урочистому врученні нагороди його імені 2018 року прозвучало: За багаторічну кропітку працю, завдяки якій створено унікальний театр, тісно пов’язаний з містом і його мешканцями, а також театр, занурений у найважливіші справи країни. Театр, на замовлення якого написано багато важливих сценічних текстів, театр з чудовою трупою: акторами різних поколінь. Театр з різноманітною програмою, мистецькою відвагою, вмінням вести багатовимірний діалог з глядачами.

Мене страшенно зворушує це польське визначення: «важливий», коли говорять про драматургію чи театр. Ми так не говоримо про свої театри та п’єси. Ми й далі роздаємо оцих «заслужених» чи «народних». На жаль, самі отримувачі цих звань радо їх приймають, не переймаючись тим, що ніхто й ніколи не вважав їх «важливими».
Не кожен театр може похвалитися «власною» драматургією. У театрі ім. Моджеєвської тексти пишуть самі актори, а також близькі до театру драматурги. На сьогодні вийшло вже дві грубезні книжки «П’єси Моджеєвської (антологія драм, написаних для театру в Ліґниці)». У власному «Контреволюційному маніфесті» 2012 року театр про себе писав так: В часи сценічної інвазії мистецтва обривків і зліпків ми вже багато років творимо в Ліґниці послідовний, чесний і байдужий до моди театр.

Пйотр Олькуш вважає, що можна говорити про «Ліґницьку драматургічну школу», «ліґницьке акторство» та писання «по-ліґницьки».

Роман Павловський («Ґазета Виборча»): Я не чув іще в польському театрі стільки мов та акцентів одразу: поруч з польською звучить тут шльонська ґвара [говірка], російська чи ламана російщина, за допомогою якої поляки вирішують питання з солдатами. Є львівська говірка, якою розмовляють переселенці, а також поодинокі німецькі слова... півстоліття повоєнної історії західних земель.

Ліґниця — німецьке місто, яке по Другій Світовій стало польсько-совєтським, місцем та гарнізоном Червоної Армії (80 тисяч військових з родинами — «маленька Москва»). Вже польське місто після Ялтинської конференції прийняло переселених лемків та українців після акції «Вісла». Після громадянської війни у Греції — греків та македонців. Прихистило також залишки німців, ромів, євреїв, які завжди тут були. Уся ця болюча, конфліктна, кривава історія тепер з вулиць міста перемістилася до театру. Тут ці історії збирають просто неба. Вивчають, переосмилюють наново і роблять з них мистецтво для теперішніх мешканців міста та їхніх нащадків.
Місто, яке ми не будували

У німецькій Ліґниці було 12 залів, які виконували функції театру. Зараз тут лише один театр. «Важко не бути кращим у такій ситуації», — жартують актори. Але був період, коли Ліґницький театр фактично помер. На початку 90-х років минулого століття студентів польських театральних шкіл лякали театром в Ліґниці. Лінивим так і говорили: «З таким ставленням твоя кар’єра далі театру в Ліґниці не піде».

Початок дирекції Яцека Ґломба у 1994 році був без перебільшень драматичним. Він очолив театр, який втратив найважливіше — публіку. Яцек Ґломб зібрав нову, молоду команду, готову на все. Вчилися всі разом на своїх помилках. З перших спектаклів Ґломба на театр посипалися нагороди і визнання з цілої Польщі, але вдома публіка ігнорувала колектив. Були часи, коли не гралися вечірні вистави, бо не було для кого. Ґломб, зціпивши зуби, боровся за публіку, переконуючи акторів робити своє. Це було зовсім не легко, коли на поклон виходило сорок осіб, а аплодувало їм вісім пенсіонерів. На питання помічниці режисера перед спектаклем: чи граємо для чотирьох осіб? Ґломб відповідав: граємо! На ту ж саму виставу на гастролях, наприклад, у вроцлавській кіностудії приходив натовп глядачів.

Маґдалена Драб, акторка, авторка п’єс, говорить про свої перші враження від Ліґниці: Мабуть, над усім Дольним Шльонськом тяжіє стигма некоханого місця. Його мешканцям бракувало закорінення, вони не почували себе тут, як у себе. Ці землі довго здавалися людям «нічиїми», що — поза плином часу і багатьма змінами — відчувається до сьогодні. Для мене це було екзотичне місце, цілком інше, ніж міста, в яких я раніше жила.

Це тепер акторів Ліґницького театру зупиняють на вулицях і дякують їм за роботу та зізнаються в коханні, а на сторінці театру в інтернеті пишуть: «На найближчі вистави всі квитки продано». Двадцять років тому не було і близько нічого подібного.

Йоанна Ґоншорек, акторка: Ми щиро вірили, що це зміниться. Я мала відчуття того, що тут твориться історія, що з’являються спектаклі, що надовго залишаться в пам’яті, такі як «Балада про Закачав’я» в старому закинутому кінотеатрі.

Вистава про людей, які в цей кінотеатр вчащали колись. На жаль, сам кінотеатр не зберігся до наших днів. Але такий підхід до локальної історії підхопили інші театри і по всій Польщі в різних театрах з’являються вистави, які занурюються в місцевий колорит. Я не знаю, чи читав Яцек Ґломб листи Антона Чехова, але він діяв точно за його порадою Кніпер-Чеховій, ніби знаючи, що сцена — не те місце, де можна ходити і жодного разу не перечепитися. Про те, що будуть обов’язково і порожні зали, і цілі провальні сезони. Але треба «вперто гнути свою лінію».

Місто як сцена

У пошуках нової публіки Ліґницький театр вирушив на вулиці міста. При чому на ті вулиці, де на театр очікували найменше. Ґломб перший і поки єдиний раз у житті вів переговори з кримінальним авторитетом задля успіху проекту. Було страшно і непросто. Та мистецтво перемогло.

Малґожата Матушевська (Gazeta Dolnośląska): Мабуть, кожне місто має таку дільницю «повну чудес» — брудну і занедбану, в якій відбувається кольорове, інтенсивне життя. Але не кожне місто має такий театр, як має Ліґниця. Театр, який уважно та чуйно приглядається до свого міста.

Є такі проекти, такі нарації, такі історії, які неможливо розповісти в традиційній історичній будівлі театру. Вони будуть тут звучати фальшиво. Сучасний театр часом не потребує завіси, суфлера та зручних крісел у глядацькій залі. Він мусить повернутися до своїх витоків — на площі, базари, в церкви. Текст «Балади про Закачав’я» творився разом з мешканцями дільниці для них і про них. У спектаклі розповідається про минуле Закачав’я — району Ліґниці по той бік річки Качави. Про занедбану дільницю, про її міфи та легенди, про злодюжок та алкоголіків. Про дільницю, яку міліція прозвала «чудесною». Розговорити місцевих мешканців було ще половиною справи. Потім треба було їх затягти на спектакль. Для «закачавців» встановили спеціальну ціну квитка — сім злотих. Таких квитків було продано біля семисот, що для такої невеликої дільниці дуже солідна цифра. Витратити сім злотих — це означає відмовитися, наприклад, від двох шклянок дешевого вина. А це вже вчинок, вважає Яцек Ґломб.

Кшиштоф Кухарський (Gazeta Wrocławska): Вистава завоювала цілу Польщу, з’явилася її телевізійна адаптація, режисером якої став колишній Ліґничанин Вальдек Кшистек. Вона мала рекордну кількість глядачів. Ґломб за цю виставу отримав найпрестижнішу для режисера нагороду імені Конрада Свінарського. Вистава в ритмі балади розповідає про щоденне життя банди Бєні Цигана. Будує ефектну локальну легенду, далеку від телевізійних кліпів, сучасної театральної моди. Зрештою Ліґниціький театр ніколи не зважав на моду. Тому і має таку позицію, яку має». Мешканці Закачав’я докорінно змінили свою самоідентифікацію — вони повірили в себе і в місце, де вони живуть. Міська влада згодом втілила проект ревіталізації району (бо ж спектакль про нього досі показують по телебаченню).

Театр в Ліґниці дуже пишається тим, що ідентифікація міста будується в їхньому театрі. А самоідентифікація театру безпосередньо впливає на ланшафт міста, зокрема на ревіталізацію занедбаних архітектурних об’єктів. Ґломб уміє використати міські ланшафти, як природню сценографію, а не будує, скажімо, традиційну сцену-коробку на стадіоні. Часом акторам доводиться оббігти пару кварталів, щоб з’явитися з іншого боку такої «природньої сцени». Для акторів це зовсім інший досвід, який ближчий до зйомок в кіно. На вулиці також легше використовувати вогонь, воду, пісок тощо. Простіше виконувати каскадерські трюки, наприклад, розтрощити автомобіль. Щоправда у цьому випадку хтось може викликати поліцію аж занадто повіривши в художню реальність.

Через урбаністичні польові дослідження театру часом вдається привернути увагу влади чи приватних інвесторів до здеградованих міських об’єктів та врятувати, повернувши їх до життя. Не завжди це вдається. Але варто пробувати, вважають ці шаленці. Головне не перетворюватися на варварів, які знищують те, чого не будували. Вони вважають, що мусять оберігати місто, яке тепер їм належить.

«Людина Театру 2018»

«Людина Театру 2018» — Яцек Ґломб — п’ятий лауреат Нагороди імені Зиґмунта Гюбнера. Цей титул отримують митці, які працють над вихованням чутливості та громадянської позиції гладачів. При виборі лауреатів на цю премію оцінюють професійний рівень, працездатність та ретельність, глобальний та цілісний підхід до театру, а також суспільну відповідальність. Капітула відзначає всебічно обдарованих особистостей, чия праця впливає на розвиток театру, візіонерів, для яких театр є сенсом життя.

Яцек Ґломб дуже заангажований, впертий та незручний. Не вірить у демократію в театрі. Він член політичної партії, активіст, але це ніяк не впливає на його театральне директорство. Участь у будь-яких політичних рухах чи акціях — приватна справа будь-якого співробітника театру. Від місцевої влади Ґломб вимагає, а не просить. Це рідкісний випадок, коли таке довге директорство в одному театрі слід лише вітати. Це якийсь природній, схожий на сільськогосподарський цикл процес, де менше, ніж за 20 років не впораєшся.

Про щось таке писав наш Євген Чикаленко. Саме стільки йому знадобилося на створення ефективних сільськогосподарських господарств. Не знаю, наскільки коректне це порівняння. Але театр треба виростити, як і сад, якщо ти не просто ставиш спектаклі, а будуєш щось більше. Ґломб говорить, що ніколи не вийде на пенсію. Його життєве кредо: «Не піддаватися!». Якщо ж Ліґниця колись від нього втомиться, він пошукає щастя деінде. Світ великий. Але вертатися до рідного Тарнова не збирається. Зізнається, що там його сприймають більше, як сина своїх відомих батьків, а він давно вирішив будувати життя та кар’єру самостійно. Яцек не відділяє особистого життя від професійного. Належить до тих щасливчиків, які роблять те, що люблять, ще й отримують за це гроші. Його дружина — сценографка також працює в його театрі. В Ліґницькому театрі взагалі працює багато родин.

Театр — родина

Подружжя акторів та драматургів Павел Воляк та Катажина Дворак-Воляк працюють у театрі ім.Моджеєвської з 1995 року. Зустрілися та одружилися в театрі. Міфологія багатоповерхівки на вулиці Ксєнжицовій, де знаходилися службові помешкання театру, жива й сьогодні.

Павел Воляк: Коли думаю про Ксєнжицову тих часів, це мені нагадує статті про олімпійські селища, куди приїздять молоді, сповнені енергії спортсмени. Ми були в подібній ситуації, отже, в тих помешканнях просто бурлило. Двері були відчинені, ввечері ми завжди у когось зустрічалися. Ми тільки входили в професію, раділи незалежності, свободі, першим заробленим грошам.

Катажина Дворак-Воляк: Мені це нагадувало гуртожиток, тільки з більшими помешканнями. Ми верталися після вистави додому і продовжували говорити про роботу. Природньо, що в таких умовах народжувалися пари. Ми жили у замкненому колі, як на острові.

Тепер місцем інтеграції для акторів є буфет театру, де святкуються дні народження, спільно дивляться спортивні змагання, проводяться тематичні костюмовані вечірки. 18 акторів працює в театрі постійно (10 акторок і 8 акторів). Ще 5-6 запрошуються на окремі проекти, але вони все одно пов’язані з театром досить глибоко. У переважній більшості спектаклів зайнята вся трупа, бо директор вважає, що не працюючий актор у театрі — неприпустима розкіш.

Ґломб ставить один спектакль на сезон, або на два сезони. Старається запрошувати режисерів з різними естетичними підходами. Дотримується ґендерної рівності. «Прижитися — подружитися» в цьому театрі вдається режисерам та режисеркам, які добре знають, чого вони хочуть і яким є що сказати. Актори говорять, що вони, звісно, витягнуть і слабеньку режисуру, але такий спекталь не буде жити довго на цій сцені. Тут усі звикли працювати серйозно. Їх часто перепитують — як це «серйозно»? І тут я вже згадую Миколу Куліша, а не Антона Чехова. «Ви серйозно чи по-українському?» — питають одне одного герої комедії «Мина Мазайло» . Серйозно «по-ліґницьки» — це ретельна, грунтовна, кропітка праця на всіх етапах творення театру. Це і роблення нових спектаклів, і поглиблений діалог з потенційним глядачем, і репертуарна політика, і технічний бік театральної справи, і освітні проекти, і багато чого іншого.

Ліґницький театр не є багатим. Він фінансується з різних джерел: з області та міста, подає проекти міністерству культури, шукає спонсорів. В залі 220 місць і велика сцена, оскільки будувався цей театр, як музично-драматичний. На сцені є коло і дві оркестрові ями. Камерні вистави грають з глядачами на сцені для ста глядачів. 35 відсотків спектаклів грається поза стаціонарним приміщенням, себто на вулицях міста. Театр багато подорожує в Польщі та закордоном та займається міжнародною копродукцією.

P.S. Я не знаю з ким можна порівняти Яцека Ґломба і його театр в Україні. Хоча ні, знаю. З режисеркою Русланою Порицькою та її театром «Гармидер», які уже десятиріччями збагачують культурний ландшафт Луцька. Театр Руслани вважається аматорським з формальної точки зору. Але, насправді, їхня вперта та послідовна праця є дуже професійною, відданою та вже вписаною в історію українського театру. Цікаво, що «Гармидер» багато років підтримує польський консул у Луцьку, Кшиштоф Савіцькі, зокрема їхні «польські» проекти — постановки Віткаци, Корчака чи Шульца.

Шлях Ліґницького театру неможливо повторити, оскільки він унікальний і неповторний. Але цей досвід надихає багатьох на творення власних унікальних театрів чи проектів деінде. Нам цей досвід особливо придасться, коли ми повернемо Крим і, вивчивши помилки, будемо там будувати українські та кримсько-татарські театри і запросимо нам у консультанти Яцека Ґломба. Ну і організуємо там гастролі театру ім. Моджеєвської. Обов’язково.

(Світлана Олешко, „Творити театр, а не лише спектаклі”, https://culture.pl, 24.07.2018)